РОЗДІЛ 3.
НАУКОВО-ФІЛОСОФСЬКІ ОСНОВИ БІЛЬШ ГЛИБОКОЇ ФУНДАМЕНТАЛЬНОСТІ ТА ТВОРЧОСТІ

«Творча дія — це нормальний стан душі.
У ньому все відбувається за законами природи.
І якщо знати ці закони — можна вплинути на душу
так, щоб у неї залишався лише один ступінь свободи -
творча дія.
Ну, а якщо цих законів не знаєш, то не дивно,
що будь-який творчий порив сприймається, як диво,
авторство якого, звісно, так легко і приємно приписати
Богові».

Акімов І., Клименко В. «Про природу таланту»

На початку 20-х років ХХ століття фізики, дослідники субатомних явищ, зіткнулися з парадоксами, пов'язаними з подвійною природою мікросвіту, матерія якого проявлялась то, як частинки, то як хвилі. І, як не дивно, чим ретельніше ядерники намагалися прояснити ситуацію, тим виразніше і категоричніше виражали себе парадокси. Лише з часом, поступово експериментатори набули деякої інтуїції щодо того, коли електрон проявиться як частинка, а коли як хвиля. Такий інтуїтивний стан свідомості у них спостерігався тоді, коли вони, включаючись у роботу, зливались з дослідницьким процесом і, як би, переймалися духом самої квантової теорії, тобто до того моменту, коли необхідно було приступати до роботи, пов'язаної з отриманням точних математичних формулювань.

Вернер Гейзенберг, один із засновників квантової фізики, поряд з Альбертом Ейнштейном і Нільсом Бором зіграв вирішальну роль в дослідженнях цих процесів. Він показав, що парадокси в атомній фізиці з'являються тоді, коли хтось із учених намагався описувати атомні феномени в класичних термінах, і був досить сміливий, щоб відкинути класичну систему понять. Тому Гейзенберг відмовився від прийнятого на той час класичного методу опису електронів в атомі з точки зору їх положення та швидкості, яким користувалися Бор та всі інші. Він запропонував нову абстрактну систему координат, де фізичні якості були представлені більш розмито, у вигляді певних математичних структур-матриць. Така «матрична механіка» стала першою логічно послідовною формою квантової теорії. Роком пізніше вона була доповнена розробленим Ервіном Шредінгером іншим формальним апаратом, відомим як «хвильова механіка». Обидва апарати логічно несуперечливі: математично вони еквівалентні - один і той же феномен може бути описаний у двох різних математичних мовах.

Отже, наприкінці 1926 року субатомна фізика мала повний, логічно несуперечливий математичний формальний апарат. Проте разом із ним сучасна наука вперше отримала логічний математичний апарат, який застосовувався для опису конкретної експериментальної ситуації з певними обмеженнями застосування класичних понять. Тільки за таких умов ученим вдалося вирішити проблему парадоксів мікросвіту.

Слід зазначити, що математична форма, названа на честь автора «принцип невизначеності Гейзенберга» практично створювалася внаслідок великих зусиль в емоційних дискусіях, що тривали місяцями між Гейзенбергом, Бором, Шредінгером та багатьма іншими вченими з світовими іменами.

Гейзенберг бачив, що формальний апарат квантової теорії неможливо інтерпретувати у межах наших інтуїтивних понять про простір, час, причину, слідство; разом з тим він розумів, що всі наші поняття пов'язані з цими інтуїтивними уявленнями. Отже, не було іншого виходу, крім як зберегти функціонуючі класичні інтуїтивні уявлення, але обмежити їхню застосовність. Необхідно відзначити також велике досягнення Гейзенберга в тому, що він знайшов точну форму для вираження обмежень класичних понять у вигляді ряду математичних відносин, які визначають, якою мірою класичні поняття можуть застосовуватися до атомних феноменів.

Таким чином, ці відносини встановили межу людським інтуїтивним можливостям у частині пізнання субатомного світу. Принцип невизначеності вказав міру впливу вченого на характер і реакцію об'єкта, що спостерігається в процесі дослідження його за допомогою вимірювань. Виявилося, що в атомній фізиці вчений вже не може відігравати об'єктивного спостерігача. Він залучається до світу, який він спостерігає, до вимірів, які він здійснює, а принцип невизначеності Гейзенберга вимірює його якісну участь. На досліджуваному фізиками фундаментальному рівні принцип невизначеності Гейзенберга виявився мірою єдності і взаємопов'язаності Всесвіту та всіх його об'єктів та суб'єктів.

В результаті вивчення світу атома, несподівано для самих фізиків, різко обмежило область докладання ідей класичної механіки та зумовило необхідність корінного перегляду багатьох наших основних наукових понять. Внаслідок цього поняття фізичної матерії через відкриття у субатомній фізиці виявилося не схожим на традиційні наші уявлення, сформовані з урахуванням знань класичної фізики. Це ж ми повинні сказати і про поняття: «простір», «час», «причина», «слідство» та інші. Але ми знаємо, що ці поняття лежать в основі функціонуючого наукового світогляду, і у разі їхнього радикального перегляду, безумовно, зміниться уся картина нашого світу.

Відомо, що сучасна фізика вплинула практично на всі сторони суспільного життя, так як воно є основою для всіх природничих наук. Союз природних та технічних наук докорінно змінив умови нашого життя на Землі, що, зрештою, призвело як до позитивних, так і до негативних наслідків. Сьогодні, наприклад, досягнення атомної фізики використовуються майже у всіх галузях промисловості. Немає потреби говорити і про радикальний вплив її на політику. Такий самий кардинальний вплив сучасна фізика надає на культуру загалом і на спосіб мислення, який, зокрема, виявляється у перегляді наших поглядів на Всесвіт і нашому ставленні до нього.

Свого часу сучасна наука стартувала в результаті визнання, що мало місце в XVII столітті, повного розмежування матерії та духу завдяки працям Рене Декарта. В основі цього світогляду лежав фундаментальний поділ природи на дві незалежні області — область свідомості та область матерії. «Картезіанський поділ» дав змогу вченим розглядати матерію як щось неживе і повністю відокремлене від нас, а матеріальний світ як величезний, складний агрегат, що складається з множини різних частин. Така механістична думка була прийнята Ісааком Ньютоном, який побудував на її основі свою механіку, що стала фундаментом класичної фізики. Філософія Декарта була дуже важливою не тільки для розвитку класичної фізики, але також вплинула на весь наш спосіб мислення аж до сьогоднішнього дня.

Очевидно, з цієї причини зміни у поглядах на пізнання зовнішнього світу, привнесені сучасною фізикою ще на початку ХХ століття, так довго пробивали і продовжують пробивати собі дорогу, хоча постійно і досить широко обговорювалися фізиками та філософами, і, особливо, протягом останніх десятиліть.

Результатом цієї багаторічної складної творчої роботи вчених став світогляд, запропонований сучасною субатомною фізикою. Родоначальниками її являються: А. Ейнштейн, Н. Бор, В. Гейзенберг, Р. Оппенгеймер, Ф. Капра, Джефрі Чу та інші. Новий світогляд однозначно переконує нас у тому, що уявлення про елементарні «будівельні цеглини» матерії є безнадійно застарілими. У минулому ці уявлення були підходящою основою для опису фізичного світу в термінах частинок, як, наприклад, атомів та їх будови, ядер атомів та їх структурних «цеглинок»: протонів та нейтронів тощо. Однак жодна з відкритих частинок не виправдала сподівань фізиків щодо її фундаментальності. Всі відкриті частинки містили елементи внутрішньої структури, і в результаті, тривало неодмінне ділення їх. Звичайно, фізики сподівалися, що до фундаментальної частинки, очевидно, дістанеться наступне покоління їхніх колег. Але з іншого боку, нові теорії субатомної фізики стверджують, що існування елементарних частинок практично неможливе. Вони виявили принципову взаємопов'язаність різних аспектів існування матерії, виявивши, що енергія руху може переходити в масу і навпаки, а, отже, виявилося, що частинки, зрештою, уявляють собою не об'єкти, а процеси, скажімо, хвильові. Усі ці відкриття зумовили необхідність відмови від старої механістичної концепції «елементарних будівельних цеглинок», а, відповідно, і окремо існуючих і незалежних один від одного речей, явищ, подій нашого світу. Одночасно звідси випливає те, що структурно світобудова не може зводитися до якихось фундаментальних, елементарних, кінцевих одиниць — таких, як «елементарні частинки» або «фундаментальні поля». Тому стало очевидним те, що природу взагалі необхідно приймати як таку, що володіє внутрішньою процесуальною самоузгодженістю, не залишаючи поза увагою той факт, що складові частини матерії виявляють цю ж процесуальну узгодженість одна з одною і із самими собою.

Ця ідея лягла в основу так званої «фізики бутстрепа», філософія якої остаточно відкинула механістичний світогляд класичної ньютонівської фізики. У контексті нового підходу Всесвіт розглядається як єдина мережа взаємопов'язаних подій. Жодна з властивостей тієї чи іншої ділянки цієї мережі немає фундаментального характеру; всі вони обумовлені процесуальними властивостями інших ділянок мережі, загальна структура якої визначається універсальною узгодженістю всіх взаємозв'язків.

Таким чином, теорія і філософія «бутстрепної фізики» уявляє собою кульмінаційний прояв нового способу світосприйняття. Він свого часу ліг в основу квантової теорії, що постулювала загальну сутнісну взаємопов'язаність всіх явищ. Цей спосіб світосприйняття набув свого динамічного змісту в теорії відносності Альберта Ейнштейна і був сформульований у термінах ймовірностей реакцій у теорії S-матриці Вернера Гейзенберга.

Одночасно виявилося, що це світосприйняття нової фізики виявляє стільки загальних рис зі східною філософією, що західний та східний напрямки людської думки перестають суперечити один одному, як у загальних питаннях філософського характеру, так і в приватних питаннях будови матерії, понять «час» та «простір» тощо.

Теорія «бутстрепної фізики» не лише заперечує існування фундаментальних складових матерії, але й взагалі відмовляється від використання уявлень про будь-які фундаментальні сутності, тобто закони, рівняння і принципи, — а значить, і від тієї ідеї, яка протягом століть була невід'ємною частиною природознавства.

Послідовний «бутстреп-підхід» до розгляду явищ природи, де вони отримують характеристику за допомогою вказівки на їх взаємозв'язок один з одним практично узгоджується з будь-яким світовим містичним світоглядом. Наприклад, вимога внутрішнього процесуального взаємозв'язку та узгодженості, що лежить в основі теорії «бутстрепної фізики» та психологічний аспект єдності та взаємопов'язаності всього сущого, якому надається ґрунтовне значення у всіх містичних вченнях, являють собою лише два різних аспекти однієї та тієї ж ідеї.

Релігійний світогляд, особливо східних містиків і філософія бутстрепа в сучасній фізиці поєднуються не лише підкресленою процесуальною увагою до взаємопов'язаності і внутрішньої узгодженості всіх явищ і подій, а й, наприклад, запереченням фундаментальних складових частин матерії. У Всесвіті, що є неподільним цілим, де всі втілення протікають і змінюються швидко, немає місця для якоїсь однієї стійкої фундаментальної сутності або «будівельної цегли». Тому східна філософія практично незнайома з уявленнями про «будівельну цеглу», з якої складається матерія. І хоча, припустимо, у кількох індійських філософських школах атомістичні ідеї отримали деякий розвиток, в цілому вони все ж таки займають у вченні індійської філософії периферійне місце. Основні школи східної філософії сходяться з філософією бутстрепа в тому, що Всесвіт - нерозривне ціле, частини якого переплітаються і зливаються один з одним, і жодна з них не є більш фундаментальною, ніж інші, отже властивості однієї частини визначаються властивостями решти. У цьому сенсі можна говорити про те, що кожна частина Всесвіту, включаючи і Людину, «містить» у собі всі інші частини, а усвідомлення загальної злитості та нероздільності світобудови представляє собою одну з найважливіших характеристик містичного світосприйняття. Тому уявлення психологічного аспекту про «наявність всього в кожному і кожного в усьому» нерідко визнається вершиною розвитку буддійської філософії.

Реалізація ідеї «бутстреп-фізики» далека від своєї досконалості, і складність із її формуванням досить значна. Тим не менш, фізики вже почали намагатися застосовувати самоузгоджений підхід як для опису сильно взаємодіючих частинок. Згідно з розробками Джефрі Чу, процес переосмислення теорії бутстрепу вже торкнувся і уявлення про мікро- та макроскопічні простір-час, а, отже, і про людську свідомість. Цей підхід теж чудово поєднується з поглядами східних містиків, які завжди розглядають свідомість людини як складову та невід'ємну частину Всесвіту. Тому з їх методу пізнання слідує висновок про те, що людина є частиною неподільного цілого, яке здатне пізнавати, тобто підтверджується здатність Всесвіту, породжуючи свої форми, — на разі це — людина, пізнавати «сама себе».

У сучасній субатомній фізиці питання ролі свідомості ставиться постійно, це пов’язано із спостереженням та продовженням дослідження парадоксальних субатомних явищ. Квантова теорія виявила, що дані явища можуть сприйматися тільки як ланки в ланцюзі процесів, кінець якої проникає у свідомість людини-спостерігача, а отже, немає можливості сформулювати закони квантової теорії, не врахувавши свідомість спостерігача. Природно, згодом у теорії, що описують будову матерії, доведеться вносити експліцитний опис функції свідомості в формуванні наших знань про Всесвіт.

Проблема свідомості - одна з найважчих і мало вивчених. Свідомість - це особливий стан, властивий тільки людині, в якому їй одночасно стає доступним як зовнішній світ, так і власний внутрішній світ. Із цього приводу знаменитий філософ Мераб Костянтинович Мамардашвілі сказав: «Існують предмети і існує ще буття існуючого. На перший погляд, дуже дивна річ, яка вказує на те, що є, мабуть, ще щось у світі, що вимагає своєї, особливої мови для того, щоб це щось висловити. І ця особлива мова ... є метафізика. Або філософія, що в цьому випадку одне й теж».

Перед поглядом людини постає весь світ, розгортається бачення незліченної множини найрізноманітніших предметів та їх властивостей, явищ, подій і процесів. Люди намагаються розгадати таємниці світобудови, пояснити причини своїх почуттів, спричинених впливом на них краси чи недосконалості пізнаваного, зрозуміти зміст свого існування, знайти витоки своїх думок та інше. Але всі процеси наших взаємин із зовнішнім світом та із собою: переживання, почуття та думки проходять через те, що ми називаємо свідомістю. Свідомість є те незнищенне, вічне, всюдисуще, що завжди супроводжує людське пізнання та освоєння зовнішнього світу та себе, що є обов'язковим доповненням до всього, що ми сприймаємо як даність.

Свідомість одне з основних понять філософії, соціології, психології, яке означає людську здатність ідеального відтворення (творення) дійсності у мисленні. Однак щоб увійти у творчий стан свідомості, недостатньо просто мислити чи просто відчувати, переживати, сприймати. Необхідні усвідомлені енергоінформаційні (думкові) технологічні процеси чи філософські акти, в основі яких людина сприймає себе: «я вже не просто мислю, а я свідомо мислю те, що мислю» або «я не просто знаю, а я свідомо знаю те, що знаю» і таке інше. У такому усвідомленому філософському акті Свідомість миттєво пов'язує, співвідносить те, що людина побачила, почула і те, що вона відчула, подумала, пережила. Іншими словами: у цьому випадку фізична та енергоінформаційна складові свідомості (мозок та енергомозок) людини - згармонізовані.

В історії філософії проблема свідомості має два рівні свого розв'язання. Перший полягає в описі способів, яким речі відображаються у свідомості, існують у ній. Філософською мовою — це опис феномена свідомості. Другий — має на меті пояснити, як можлива сама свідомість, тобто пояснити сам феномен. У філософії античності, культури християнства та Нового часу зазначені рівні не розрізнялися, тому вважалося, якщо описані засоби існування речей у свідомості, то тим самим вичерпано питання про саму свідомость. Однак, як виявилось, у цьому полягає феномен відмінності сенсу гуманітаризації і гуманізації.

Крім того, кожна з цих епох мала свої уявлення про те, що таке свідомість. У результаті те, що називалося свідомістю в одній епосі, могло не визнаватися як таке в іншій, тому що уявлення про свідомість були тісно пов'язані з панівними світоглядними установками. Наприклад, філософи античності відкрили лише один бік свідомості - спрямованість на об'єкт. Стародавні греки розуміли, що свідомість уявляє собою загальний зв'язок між об'єктом та суб'єктом. Але на той час вони ще не бачили суб'єкт, що ховається і вислизає - людську свідомість. Філософи античності вже знали та міркували про душу. Тема душі - це і є тема виявлення прихованого руху речей, творчості та людини в тому числі. Однак навіть у пізньоантичних римлян настрій і душевний стан грали дуже малозначну роль в їх релігії. Віруючи в богів, вони не так вдавалися до внутрішнього натхнення та почуття любові до богів, скільки просто, без душевних поривів, виконували форму культу, з вірою в те, що якщо знати, якому богові і коли молитися, то бог надасть допомогу. Він просто зобов'язаний допомогти тому, хто здійснив усі правила молитви. Таким чином, античний космоцентризм породив і цілком відповідні йому філософські уявлення про свідомость.

У культурі християнства відбулася одна важлива подія: загострення потреб людини звертати увагу до власні переживання. Вона була викликана необхідністю спілкування з трансцендентним богом. Виникла душевна практика такого спілкування – молитва. У ній людина повинна поринути всередину себе, відключиться від потоку життя, від чуттєвих сприйняттів, звільнитися від диктату тіла. Молиться у такому разі душа. З'являється і відмінне від античність розуміння її. Душа тепер - це те, що істинно існує. Молитву завжди супроводжують душевні переживання. Вони стають предметом уваги середньовічних філософів, які почали шукати форми та способи їх вираження. Природно, що антична філософська класика не могла створити такі форми, які б відповідали новому змісту: внутрішньому духовному світу людини, що відповідає християнській культурі.

Поряд із молитвою з'являється практика сповіді як здатність до самооцінки себе. Філософи ж, намагаючись знайти способи вираження релігійних переживань, відкривають нову грань проблеми свідомості: свідомість - це не тільки знання про зовнішній світ, але, перш за все, знання про власний духовний досвід, його зміст. Античне поняття свідомості вже не може бути використано. Потрібно було інше поняття, інші способи опису свідомості.

Таким чином, кожна епоха, створюючи свої передумови переосмислення проблеми свідомості, відкривала нову, раніше не відому межу свідомості, але у комплексі вирішення спільної проблеми свідомості на першому рівні.

І, нарешті, у XX ст. філософи вперше змогли приступити до вирішення завдань другого рівня загальної проблеми свідомості. Це опис самого феномена свідомості, виділивший питання можливості існування свідомості у самостійне. Філософи наважилися поставити запитання: як і чому відчуття, сприйняття, уявлення і т. д. миттєво згортаються в образ, завдяки якому виникає зв'язок людини зі світом та із самим собою. Відповісти на це запитання означає пояснити феномен свідомості.

Реальність вирішення проблеми найважливішого для людства поняття «свідомість», яке є ключем до відкриття всіх таємниць світобудови, а, відповідно, і для отримання відповідей на всі питання, що «вічно стоять перед людиною», стала можливою завдяки останнім досягненням нашого природознавства та філософії зокрема.

Так, наприклад, наскрізною темою у працях М.К. Мамардашвілі була діяльність, пов'язана з феноменом свідомості як фактору розкриття духовних, а відповідно творчих можливостей людини. Великого філософа непокоїло питання дослідження феномена свідомості. Через свою спеціалізацію це дозволяло йому бачити проблему свідомості у більш доступному для людини науковому змісті. Він нагадував дослідникам про таке: «Як відомо, ще 100-200 років тому свідомість була предметом занять виключно гуманітарних дисциплін, і насамперед філософії. Сьогодні ситуація інша. Багато природничих наук — фізіологія, нейропсихологія, психоендокринологія, кібернетика і навіть фізика - також займаються вивченням свідомості та знаходять у ній деякі закономірності та регулярності. При цьому вчені спираються, звісно, на певні фундаментальні ставлення до природи свідомості. Чи не займається природно науковий підхід препаруванням «трупа свідомості», бо в силу свого об'єктивно-предметного характеру він вивчає лише «мертве?».

Згідно з сучасними науковими дослідженнями, зокрема академіків РАПН А.Є. Акімова, Г.І. Шипова, В.П. Казначєєва та інших, свідомість слід розуміти як найвищу форму розвитку інформації - творіння інформації, причому зв'язка «інформація - свідомість» розуміється таким же фундаментальним проявом Всесвіту, як «енергія - матерія». Якщо врахувати, що Всесвіт можна розглядати як супер-ТОМ, то «людський мозок є лише біологічним комп'ютером та приймачем інформації». Так вважають багато вчених, наприклад, лауреат Нобелівської премії антрополог, професор Р.Еклс.

Біологічний комп'ютер або, як його ще називають, «біокомп'ютер свідомості», заснований на молекулярній елементарній базі, що володіє пам'яттю і здатністю мислення, включає в себе усі складові свідомості людини. Функціонування такого біокомп'ютера відбувається на рівні фізичного вакууму шляхом взаємодії структур торсіонних полів. Академік А.Є. Акімов з цього приводу пише: «Індивідуальна свідомість як функціональна структура включає в себе як власний мозок, так і структурований в вигляді торсійної обчислювальної машини фізичний вакуум у просторі біля мозку, тобто являяється своєрідним біокомп'ютером».

Така думка не розходиться з думкою професора Е.К. Бороздіна. Він вважає, що інформація міститься як у фізичному тілі людини, так і в тонкоматеріальних частинах її духовного тіла. А мозок є пристроєм, що забезпечує вибір та обробку потрібної інформації до стану, що може бути усвідомлений чи сприйнятий лише на рівні підсвідомості чи свідомості. Подібну оцінку дає і Дігеніус Ван Руллер: «Частина нашого мозку може працювати як телевізійний приймач та передавач, а інша частина може обробляти та оцінювати інформацію».

Таким чином, як фізики, так і філософи прийшли до висновку, що вивчення свідомісті, як феномену вимагає нового підходу, нової мови при дослідженнях її. М. К. Мамардашвілі вказав нам на метод і мову: філософія чи метафізика, що, за його словами, одне й те саме. Природа філософії така, що потребує на даний момент своєї зміни за змістом, перетворення її на екософію з обов'язковим викладанням у вищих навчальних закладах майбутнім фізикам, хімікам тощо. Адже справжня філософія не є системою знань, яку можна було б передати іншим і цим навчити їх філософствуванню. Прояв філософського знання - це індивідуальний внутрішній акт як результат узагальнення, об'єднання інших актів, що раніше були присутніми, як процесів власної, унікальної життєвої програми (долі). Цей акт чи дія дає зовсім новий, істинно творчий результат, який ніякими заздалегідь отриманими знаннями не передбачити (у народних казках відображено змістом: «піти туди – не знаю куди», «знайти те – не знаю що»). Як бачимо, нова філософія - це усвідомлення, осмислення та розвиток станів свідомості за допомогою загальних понять, але на основі виключно особистого досвіду. У такому досвіді, за наявності філософського розумового акту, життєві процеси, що відбулися раніше, складаються в новий, несподіваний для нас результат. У звичайному житті такий результат ми зазвичай отримуємо після акту, що відбувся, внаслідок повторних переосмислень того, що сталося, який і є істиною, якби ми своєчасно і правильно думали та діяли. Таким чином, у простому і доступному вигляді творчий філософський акт є таке мислення, яке завжди, тут і зараз дозволяє отримати єдину та справжню відповідь: як діяти в даному життєвому процесі. Природно, отримання достовірних відповідей можливе лише в результаті наявності знань та законів, що діють при цьому у свідомості. Отже, нову філософію, як екософію, ми можемо розглядати як елемент якогось фундаментального устрою життя свідомості, а свідомість людини як якусь упорядковану умову, як локальну присутність глобального. Тоді очевидно, що реальний процес філософської роботи – роботи думання – є частиною життя свідомості, що відбувається у житті в широкому сенсі слова. Життя в цілому, в даному випадку, є життя свідомості.

Таке думання відбувається не при довільному виборі предметів інтелектуального набору, а екзистенційним шляхом. Воно дозволяє завжди, скрізь, тут і зараз отримувати істину, що й є творчий стан Душі.

Такий напрямок розвитку пізнання відкрив би широкі перспективи для безпосереднього взаємозбагачення між східним містицизмом та сучасною фізикою.

В даний час фізики включили до орбіти своїх наукових інтересів дослідження природи людської свідомості, що володіє необмеженими фізичними та енергоінтелектуальними можливостями. А вивчення ними психологічних аспектів східної філософії, безперечно, забезпечить найбільш ефективний розвиток вже існуючих стартових робочих гіпотез. Вищевикладене дозволяє говорити про те, що синтез філософій Сходу і Заходу зможе виконати роль розвиваючогося, послідовного і необхідно достатнього обґрунтування для сучасних наукових теорій, та може використовуватися для створення нової концепції світобудови та нового світогляду, де наукові відкриття гармонійно уживатимуться з духовними цілями.

Таким чином, якщо сьогодні фізика пропонує світогляд як би містичний за своїм змістом, то вона певним чином повертається до своїх витоків. Вже згадувалося, що коріння нашої науки необхідно шукати в початковому періоді грецької філософії в культурі, яка не робила різниці між наукою, філософією та релігією. Стародавні філософи прагнули осягнути істинну природу, істинну побудову речей як цілісне явище. Така сама мета і всіх містиків Землі. Тому моністичні і органічні погляди філософів Мілетської школи були дуже близькі до поглядів стародавніх індійських і китайських філософів і це проглядається у філософії Геракліта.

Якщо простежити еволюцію Західної науки, біля витоків якої стояли філософські школи ранніх греків, то ми побачимо, що науковий шлях пізнання значно віддалив нас від містичних витоків і привів до матеріалістичного світогляду. На останніх стадіях свого розвитку наука, в кінцевому результаті, долаючи межі свого ж світогляду, повертається до поглядів східних і ранніх грецьких філософів.

Однак зараз вона виходить не тільки з інтуїції, але і з результатів надзвичайно точних і складних експериментів та з суворого і послідовного математичного обгрунтування. Отже, немає сумнівів у тому, що за межею сьогоднішньої науки теж наука, але вже вищого енергоінформаційного рівня пізнання (схема 1).

Припустимо, що Творець Всесвіту створив його для «вирощування» свідомостей, со-творчих йому. Жива ідея свідомості всесвітнього рівня, створена в багатовимірному просторі Всесвіту, починає розвиватися у своєму часі, поступово проявляючись у різних формах з різними аспектами змісту. Умовно кажучи, щоб стати свідомістю всесвітнього рівня, ідея має пройти все рівні свідомості Всесвіту, «навчитися» всім аспектам якостей даної свідомості.

Еволюція ідеї життя Свідомості у Всесвіті спочатку проходить етап інволюції, вона «опускається» по всій структурі свідомості: розділяється по просторах свідомостей галактик, що творять аспекти ідеї Всесвіту, далі - по просторах свідомостей сузір'їв, зірок і, нарешті, планет. У процесі такого «опускання» змінюються мірності просторів та часу, рівні творчості енергоінформаційних структур.

Свідомості планет, реалізуючи свій аспект творчості Всесвіту, формують умови для розвитку чи початку еволюції свідомості нової ідеї Всесвіту. Цими умовами являються матеріальні структури планет: мінерали, рослини, тварини, людина — все це форми (роботи) для розвитку свідомостей (складових якостей свідомості всесвітнього рівня).

Розвиваючись у формі мінералів, рознесена по них свідомість формує певні якості (структурує енергоінформаційне поле своєї свідомості), тим самим пізнаючи аспекти ідеї Всесвіту на рівні свідомості мінералів або ідеї енергоінформаційних взаємодій щільного матеріального плану Всесвіту. Далі відбувається формування інших якостей свідомості спочатку в рослинах, потім в тілах тварин та людини. Ці процеси протікають у просторі та часі свідомості планет. З точки зору розвитку свідомості рослини, тварини, люди - це біороботи, створені свідомістю планети для напрацювання певних якостей висхідних свідомостей і являються продуктом творчості свідомості планети.

Таким чином, людина - це одна із ступенів, що завершує етап планетарного циклу, виховання-формування свідомості всесвітнього рівня.

Особливість розвитку свідомості на етапі людини полягає в тому, що тут починають формуватись якості свідомості, що являються аспектом творчості. Свідомість у тілі людини вчиться творити, використовуючи тіло як інструмент, а довкілля - як сферу реалізації творчості. Зрозуміло, ці спроби не досконалі, вони призводять до творення нового за рахунок руйнування навколишнього середовища. Наслідки цієї «творчості» усуваються свідомістю планети: природні катаклізми, війни, епідемії... У міру розвитку свідомостей змінюється і творчість людини, набуваючи характеру дедалі більше узгодженого із творчістю інших, більш високого рівня енергоінформаційних структур у Всесвіті.

Люди, які освоїли етапи особистісного, сімейного, колективного та суспільного рівнів розвитку, переходять на формування якостей свідомості планетарного рівня та виходять свідомістю в інший простір - зоряної планетарної системи, приступають до співучасті у творенні планети, реалізуючи відповідний етап розвитку - виховання нової свідомості Всесвіту. Подібно до того, як розподілена в тілах мінералів свідомість, переходячи в тіла рослин, потім тварин і людей, дедалі більше інтегрується, так само свідомості людей інтегруються у свідомості планет, після завершення етапу формування в якості свідомості планетарного циклу. Далі планетарні свідомості, розвиваючись, виходять на рівень творчості зірки і так далі до реалізації ідеї свідомості Всесвіту у новій свідомості Всесвіту.

Таким чином, Всесвіт побудований для «вирощування» свідомостей. Він твориться свідомістю різного рівня. «Людина» - закономірний та необхідний етап розвитку творчих якостей свідомостей.

Реалізуючи програму напрацювання творчих якостей свідомості, людина вчиться «знімати» та реалізовувати ідеї. Спочатку це проявлялося у виготовленні знарядь праці, потім машин і механізмів, потім - систем керування. Все це - виховання якостей свідомості людей на рівні творчої особистості та підготовка їх до того етапу, коли людство творитиме свою планету, у тому числі й біороботів для виховання свідомості наступних цивілізацій.

Спосібом життя для творчої особистості стає творча дія: в думках, образах, почуттях, вчинках. Творчість як створення «нового», чого раніше не було — найбільш поширене визначення творчої діяльності. Творчість - за Далем - це творіння, створення, творення. Творити, значить створювати, давати щось одне одному.

Творчість — це мета, яку може досягти будь-яка людина, здатна у своїй життєвій практиці освоювати закони енергоінформаційного обміну у Природі через зміну якостей своєї свідомості. Шлях до творчості лежить через освоєння етапів таланту, генія та мудреця.

Талант - це робота свідомості згідно Програми своєї долі. Розкривається він на величину потенціалу якостей її Душі і зростає доти, доки людина здатна на рівні розуміння змінювати якості своєї свідомості, формувати цілісність мислення, почуватися єдиною із Природою. Талантом може володіти як творча індивідуальність у певних спектрах життєдіяльності, так і особистість.

Наступним показником духовного зростання людини є прояв у ній якостей свідомості генія і вони народжуються з таланту, народжуються як результат роботи таланту в якостях свідомості. Людина працювала із зовнішнім дискомфортом і в якийсь момент, через зміну якостей душі, до неї приходить осяяння: гармонізувати треба себе не за зовнішнім дискомфортом, а за внутрішнім. На рівні таланту людина зрікається пам'яті, яку напрацював її мозок протягом життя, а генію тепер треба зректися пам'яті всього людства. Тепер він перебуватиме у свідомості генія: опинившись на межі непізнаного, він сміливо зробить крок у порожнечу і там, де він проявиться у такій неординарній для соціуму дії — для людства з'явиться інноваційне по енергії та інформації знання. Перед нами в якості генія розкриває свій потенціал творча особистість, здатна виходити якостями своєї свідомості за межі простору, всередині якого вона знаходиться. Геній, як громадянин світу, має якості планетарного рівня свідомості. У нього зникає відчуття залежності від національної приналежності, бо невідоме — нічиє, а «золота пропорція» універсальна, отже, і результати роботи творчої особистості — універсальні.

Щодо праці генія, К.Е. Ціолковський зазначав: геній вчить людей стримувати свої бажання та пристрасті - уникати суперництва, конфліктів, воєн. Це духовно-моральний аспект у життєдіяльності людини. Результатом прояву його буде зміна способу життя людства, оскільки сили, не витрачені на взаємну безплідну боротьбу, спрямовуються на творчу дію. Таким чином, духовні дії генія завжди матимуть позитивну матеріалізацію. «Різниця тільки в тому, що робітник, землероб корисний, поки живий. Його праця смертна і порівняно не велика за кількістю, а геній живе і після смерті: інший 100 років, інший тисячу, а деякі з них мільйони років і навіть нескінченність століть».

Разом з тим, геній не єдина вершина творення, поряд стоїть ще одна висота - це мудрець, вище якого знаходиться лише творець. Відмінність мудреця від генія в тому, що він легко зрікається не лише від напрацьованих знань та досвіду, а й від будь-якої роботи зі зміни зовнішнього світу. Він працює лише над зміною себе. Його дія - у мудрій видачі інформації, творить він думкою та матерією її — словом. Територія мудреця – духовний простір людства. Відповідальність за ту свідомість людини, з якою мудрець перебуває в процесі енергоінформаційного обміну, дозволяє йому дати напрям для відновлення цілісності людини. Видає він інформацію у простій та доступній формі і абсолютно безпомилково – оскільки його свідомість працює у режимі «золотої пропорції». Чоловічий та жіночий початок його свідомості згармонізовані. Перед нами новий суб'єкт творчості, свідомість якого постійно перебуває в режимі енергоінформаційного обміну з інформаційним полем Всесвіту.

Головна відмінність творця від мудреця в тому, що останній усвідомлює присутність невідомого, а стан свідомості митця вже перебуває в тому рівні, для якого невідомого немає. Творець є енергоінформаційною точкою Всесвіту. Його територія - вся Природа (Всесвіт) та відповідальність за гармонію життя. Він одухотворює її - матеріалізуючи в ній за Законами Всесвіту свій колосальний енергопотенціал думки. Творець виконує місію: він підтримує віру та повертає Природі сенс, що розсіюється ентропією.

Література:

1. Акімов І., Клименко В. Про природу таланту // Бібліотека «Студентського меридіана». - 1994. - №11-12. - Т. 1. Концепція. - 224 с.
2. Афанасьєва О.В. Творчість як саморозвиток особистості. - М.: «Промінь», 1998. - 288 с.
3. Бакіров В.С. Ціннісна свідомість та активізація людського фактору. - Харків: «Вища школа», 1988.
4. Богомолов С.І. Інженер ХХI віку – найгуманніша спеціальність на Землі: Монографія. - Харків: Контраст, 2000. - 184 с. - Ріс. мовою.
5. Бхагаван Шрі Раджніш. Дао: шлях без шляху: У 2 т. - М: Вид. Лібріс, 1994. - Т. 1. - 831 с.
6. Вернадський В.І. Про науку. - Т. 1. - Наукове знання. Наукова творчість. Наукова думка. Дубна: Видавничий центр «Фенікс», 1997. - 576 с.
7. Вершинін Г.Д., Вершиніна О.М. Інноваційні парадигми суспільної думки ХХІ ст. - Харків: ВД «Райдер», 2003. - 232 с.
8. Вершинін Г.Д., Міщенко В.А., Фісенко Н.П. Енергоінформаційні технології у медицині, освіті, техніці, науці, культурі… // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» Зб. Темат. віп. - Харків, 2001. - №9. - С. 37-41.
9. Вершиніна О.М. Інноваційна парадигма формування гуманістичного суспільства в Україні // Інформоенергетика ІІІ-го тисячоліття: соціолого-синергетичний та медико-екологічний підходи: матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції 21-22 березня 2003 р., Кривий Ріг: Збірник наукових праць. Випуск ІІ. – Київ – Кривий Ріг, ЗАТ „ЗТНВФ „Коло”, 2003. – С. 83-86.
10. Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»: Збірка наукових праць. Тематичний випуск: Технічний прогрес та ефективність виробництва. - Харків: НТУ «ХПІ». - 2001. - №9. - 212 с.
11. Волков Ю.Г. Особистість та гуманізм. (Соціологічний аспект). - Челябінськ, Академія соціальних наук, 1995. - 226 с.
12. Вузовська наука сьогодні: Організація, управління, функціонування / Добрускін М.Є., Путятін Є.П., Сахно Н.М., Штанько В.І; За ред. Добрускіна М.Є. - Харків: РІП «Оригінал». - 1995. - 232 с.
13. Гендель М. Космогонічна концепція розенкрейцерів: У 2 книгах / Пер. з англ. - КФДР, 1911 - 1993. - 330 с.
14. Даль В. Тлумачний словник живої мови: У 4 т. - М.: Рус. яз., 2000. - Т. 1: А - З. - 2000. - 699 с.
15. Даль В. Тлумачний словник живої мови: У 4 т. - М.: Рус. яз., 2000. - Т. 2: І - О. - 2000. - 779 с.
16. Даль В. Тлумачний словник живої мови: У 4 т. - М.: Рус. яз., 2000. - Т. 3: П. - 2000. - 555 с.
17. Даль В. Тлумачний словник живої мови: У 4 т. - М.: Рус. яз., 2000. - Т. 4: Р - y. - 2000. - 688 с.
18. Двойрін Г.Б. Єдина голографічна інформаційна теорія Всесвіту. Наукова релігія - С.-Пб.: «Ітан», 1996. - 268 с.
19. Дубров О.П., Пушкін В.Н. Парапсихологія та сучасне природознавство. - М.: СП Совамінко, 1989. - 280 с.
20. Історія китайської філософії: Пер. з кит. - М. «Прогрес», 1989. - 828с.
21. Зеліченко О.І. Психологія духовності. - М: Вид-во Трансперсонального Ін-ту. 1996. - 400 с.
22. Капра Ф. Дао фізики. - СПб: ОРІС, 1994. - 303 с.
23. Капра Ф. Уроки мудрості. - Пров. з англ. - М.: Вид-во Трансперсонального Інституту, 1996. - 318 с.
24. Карпенко М. Всесвіт розумний. - М.: Підприємство «Світ географії», 1992. - 400 с.
25. Мамардашвілі М.К. Як я розумію філософію / За ред. Сенокосова Ю.П. - М: Прогрес; Культура. - 1992. - 414 с.
26. Мамардашвілі М.К. Картезіанські роздуми. - М: Видавнича група «Прогрес»; «Культура». - 1993. - 352 с.
27. Спосіб думок і спосіб життя. Зб. ст. РАН. С.-П-бурзька філія Ін-ту соціології / Відп. ред. Я І. Гілінський. - М.: ІВ, 1996. - 165 с.
28. Пригожин І., Стенгерс І. Порядок із хаосу: Новий діалог людини з природою: Пер. з англ. - М.: Прогрес, 1986. - 432 с.
29. Реалі Дж., Антісері Д. Західна філософія від витоків до наших днів: У 4 книгах / ТОВ ТК «Петрополіс», СПб, 1997. - Т. 1: Античність. - 320 с.
30. Реалі Дж., Антісері Д. Західна філософія від витоків до наших днів: У 4 книгах / ТОВ ТК «Петрополіс», СПб, 1997. - Т. 2: Середньовіччя. - 354 с.
31. Ремізова-Бабушкіна Н.Д. Таємниці енерго-інформаційного обміну. Книги 1. - М.: Вісник, 1995. - 160 с.
32. Ремізова-Бабушкіна Н.Д. Таємниці енерго-інформаційного обміну. Книги 2. - М.: Вісник, 1995. - 192 с.
33. Ремізова-Бабушкіна Н.Д. Таємниці енерго-інформаційного обміну. Книги 3. - М.: Вісник, 1995. - 202 с.
34. Солдатов В.Є. Про нове космічне мислення // «Соціс». - 1996. - №9. - С. 124 -125.
35. Тихоплав Т.С., Тихоплав В.Ю. Фізика віри. - СПб.: ВД Весь, 2001. - 256 с.
36. Філософія. Підручник для вищих навчальних закладів - Ростов н/Д.: «Фенікс», 1999. - 576 с.
37. Фомін Ю.А. Криза сучасного природознавства та концепція космічної єдності // Національна безпека та геополітика Росії. - 2000 р., № 6 - 7. - С. 97 - 100.
38. Франк С.Л. Духовні основи суспільства / Упоряд., предисл., бібліогр., прямуючи. Н.В.Алексєєва. - М.: Республіка, 1992. - 511 с. (Думники XX століття).
39. Чижевський О.Л. Космічний пульс життя: Земля в обіймах Сонця. Геліотараксія. - М.: Думка, 1995. - 768 с.
40. Шефель С.В., Шилін К.І. Російська соціологія майбутнього. Перша енциклопедія третього тисячоліття. - Т.2. - М.: РІЦ ІСПІ РАН, 2000. - 378 с.
41. Шилін К. І. Екософські засади. - Перша енциклопедія третього тисячоліття. Т.1/ За участю С.В Шефеля. - М: Вид-во «Соціум»; Енциклопедія управлінських знань (Серія «Соціологія майбутнього»), 2000. - 352 с.
42. Шилін К.І., Пирогов В.Л. Створення Боголюдини за допомогою екософії. - Київ: КДЛУ, Ін-т «Схід-Захід», 1999. - 93 с.
43. Шилін К.І. Екософії релігії та етносу. - М.: Осередок, 1997. - 113 с.
44. Шилін К.І. Екософія Сходу. Шлях Реріхів. - М.: Російський Фонд «Земля і діти», 1993. - 59 с.
45. Ярцев В.В. Властивість людини поєднувати енергією та інформацією клітини свого фізичного тіла // Свідомість та фізична реальність. 1998. Т. 3. №4.